|
Пацючня заворушилась!Вже і не згадаю, коли востаннє був у кіно. Кіно – це взагалі більше з підліткових спогадів. Зараз генеральний потік кінопродукції за бажанням переглядається на компі – з цифрових носіїв або з нетової «Труби». Ну, іноді, коли випадає вільний час, можна переглянути якийсь древній бльокбастер по «1+1» в українському перекладі. Так, на телебаченні з цим більш-менш гаразд, чого не скажеш про наші місцеві кіномережі. Піти до кінотеатру, звісно, можна, якщо забандюриться раптом потішити себе псевдо-хайтековими інтер’єрами, великими м’якими кріслами (не те що дрова невідомого походження в райцентровій кіношці нашої бурхливої молодості), похрумтіти чіпсами… для чого ще, додумайте самі – тільки не задля самого кіно!
Дивитися те, що пропонує, приміром, дніпропетровська «Кіносистема», нормальна людина, яка подолала вже поріг статевого дозрівання, може хіба під дулом М-16.
Добре, якщо це звичайнісінький голлівудський цирк – хоча й тут вибір місцевих кіноділків відповідає їхньому культурному та розумовому рівню: не вище «Техаської різанини бензопилою». Нормальні фільми, що мають популярність на Заході, фільми для адекватних людей, для сімейного перегляду, чи то вважаються некасовими, чи то не для нашого глядача, а ймовірніше, просто знаходяться поза смаком цінителів кіно серед дніпропетровських дистриб’юторів: так, свого часу даремно було хотіти переглянути в місцевих кінотеатрах фільм «Павутиння Шарлотти», що зібрав на Заході чимало призів (і чималеньку касу!) – замість того мешканцям міста традиційно пропонувалася нескінченна низка «різанин», «трупів», «вбивств», «аґентів» та іншої патологічно-кровожерної маячні, і це на Різдвяні свята…
Але набагато гірше, коли кіно не пропонує навіть цього, коли на афішах бачиш потворні пики «східних братів» на ролях «героїв» у черговому виплоді московської присмеркової мас-культової свідомості. Тепер вони вже навіть не «відповідають за Севастополь» «у сортирах». Кривляння цих потвор у балаганних постановах «нового російського кіна» перевершує всю кінотупість, зняту від часів братів Люм’єр. Таке враження, що замість кіно глядачеві пропонується цілий безперервний «КВН» (породження пліснявого комуністичного лібералізму, що еволюціонувало від дозволено-дозованого «дисидентського» варнякання до очка містечкової відхожої будки), «Квартал-95» (характерне за національною ознакою збіговисько містечкових же персонажів, щедро проплачених проффесорською голуб’ятнею, яких аж плющить від українофобії), покійне «Джентльмен-шоу» та нині живий «Камеді-клаб» (зібрання всього найпаскуднішого, що народилося на землі руській за епоху совєтського капіталізму).
З цього ряду й рекламований до усрачки новий «Самий луччий фільм» з дефективним сюжетом і акторами, на обличчях яких наявні всі відомі медицині симптоми імбецилії, й «найкасовіший» на Московщині «сіквел» «Іронії судьби», що відрізняється від і без того вельми не шедеврального першоджерела в гірший бік відсутністю режисерської думки, убогою грою акторів і, звичайно ж, паскудно-тупими «жартами», від яких у голові виникає питання – «хто ті люди, яким подобається ОТАКЕ»? Оскільки «сіквел» став наймасовішим відомо в якій країні, відповідь на це питання є очевидною.
Психологічна, культурна, інформаційна війна Москви проти України триває, сьогодні набуває характеру параної, тим більше гострої, чим більше докладає Україна зусиль, щоби виборсатися з мертвецьких обіймів «старшого братика Ванюши».Чим очевиднішим стає для «кремлівських мудреців» з царства полковника КҐБ факт, що «Україна – не Росія», чим ясніше стає, що українці не бачать майбутнє своєї землі в якості західних районів Тамбовської губернії, що колоніяльний ланцюг ось-ось трісне, а за ним – диви, дехто й кайдани почне рвати, тим лютіше скаженіє пропагадивна машина Московії, випліскуючи на Україну й українців мегатонни бруду: свідомої тупої дезінформації, брехні, паплюження українських святинь і героїв, перекручення української історії; ця машина тисне на мозок пересічного громадянина, користаючись його необізнаністю, пасивністю, апатичністю, зацикленістю на грошах, телячою «ностальгією» за совковою минувшиною, проковтнутими в совєтській школі та совєтській армії ідіомами «єдиного совєтського народу», що його «сплатіла навєкі» велика Москва.
В цьому ряді – й заповнення українського інформаційного (медійного) простору виробами масової культури, про які йшлося трохи вище.
Адже саме масова культура формує сьогодні світогляд пересічного громадянина. Пересічна людина, без перебільшення, живе всередині масової культури, духовно годується нею, сприймає її міти за належне, прислуховується до порад її центрових постатей, придивляється до їхніх слів, їхнього одягу, їхньої поведінки, одним словом – їхнього style.
Ця масова культура не є однорідною: для багатих вона має свої тренди й стереотипи, що ним конче треба слідувати; для середнього прошарку – інші; а інші – для бідних. Але єдине: масова культура підпорядковує пересічну свідомість і через цю свідомість визначає буття.
Отже, питання контролю над масовою культурою є надзвичайно важливою точкою в будь-якій стратегії інформаційного впливу на противника, наріжним каменем інформаційної війни. Найменше проникнення противника в цю стратегічно важливу галузь є страшенною небезпекою для керманичів цієї війни, воно загрожує змішати всі карти, зруйнувати всі побудовані концепції впливу, як падіння лише однієї маленької доміношини спричиняє всезагальний доміношний обвал. Саме реакцію на цю загрозу ми маємо щастя спостерігати сьогодні, коли в Україні все більше й більше розкручується «скандал» навколо обов’язкового дубляжу іноземних фільмів в українському прокаті українською мовою.
Здавалося б, ну що з того? Адже за логікою все просто: іншомовні фільми в Україні мають дублюватися українською (державною мовою), саме як у Росії іншомовні фільми мають дублюватися й дублюються російською (державною мовою, нагадаю, для усіх понад сотні народів, що населяють Федерацію). І ніхто в Росії, зауважимо, не обурюється тим фактом, що російська мова може «погано розумітися» нанайцями, калмиками, тувинцями… Але – для України в Москви завжди окремий, «гамбурзький» рахунок. Тут тобі й звичні «утиски російськомовних», тут і «порушення прав людини», тут і «економічна недоцільність», тут і «збитки дистриб’юторів». Про одне мовчать московські медія: про свої власні збитки, які спричинить дублювання фільмів українською: адже до цього всі вони поспіль дублювалися російською аніяк не в Києві, а в Москві! І гроші за дубляж відповідно мала Москва. Тепер же цей приємний грошовий бонус упливає просто з рук… Але про це Москва не скаже, не надійтеся. «Утиски російськомовних в Україні» – гасло набагато зручніше, незважаючи на його відверту тупість і анекдотизм.
І ось з подачі московських ляльководів заворушилась уся місцева пацючня: біло-голуба проффесура, вже напівзабута, але істерично-галаслива вітренківщина, різноманітні «союзи» «русскіх граждан», «общіни», маразматичні комуністи, як завжди, в обозі історії, – весь цей паноптикум знову об’єднується під гаслом «ненавиджу Україну». Печерною затхлою злобою, що закисла від часів валуєвих та постишевих смердить зі сторінок їхніх «жовтих» сайтів, зі шпальт провінційних газеток: та як посміли ці хохли навіть думати, що тут можна переглядати фільми українською! Знову чути свинячий вереск про «насильницьку українізацію», мовляв, «скільки можна»… І пожаліти б бідолашних «русскаязичних», і погладити б по голівці, і поспівчувати б… якби не пам’ятати принизливих афіш мультфільму «Тачки» в Дніпропетровську: з доброго десятку сеансів лише один – в українському дубляжі, і саме до нього застережливий (от як би не ушкодити ніжну «русскаязичну» душу!) напис: «На украинском»! Мовляв, обережно, не ходіть, це небезпечно, це для неповноцінних, не для «раси панів»…
І не криється, не намагається зберегти елементарну хорошу міну за поганої гри наш вічно ображений і опущений тотальною українізацією «русскаязичний»: не так давно дніпропетровському письменникові Дмитру Бондаренку в редакції рекламного таблоїду з відповідною назвою «Афіша» якийсь типчик після відмови друкувати матеріял українською мовою з гордістю заявив прямо: «Да, ета русскій шавінізьм!» Ці слова сказано на 16-му році начебто незалежності України, де начебто українці мали б бути державотворчою нацією і розвивати свою національну культуру своєю мовою…
Скільки ж за ці «незалежні» роки в Дніпропетровську демонструвалося в кінотеатрах фільмів українською мовою? Агов, зобижені «русскаязичні», може, хтось надасть статистику? Хто ж кому має виставляти рахунки – і «гамбурзькі», і просто грошові?
Такий собі «співвласник компанії-дистриб’ютора «Сінегріа» Олександер Ткаченко» 5 лютого 2008 повідомив на пресовій конференції, що «стовідсоткове озвучення фільмів, що йдуть у кінотеатрах, українською мовою призведе до обвалу кіноринку в Україні». Яка, бігме, шкода. Не можна буде далі панові Ткаченку вивалювати на людей тонни кінолайна та полоскати мізки московськими «луччими фільмами» мовою східного сусіда.
Інший великий пан, директор компанії «Аврора-фільм» Роман Мартиненко бідкається, що озвучення фільму українською обійдеться в 20-50 тисяч долярів. Яке горе! Яке нещастя для панів мартиненків та ткаченків, що їхні частки від сплачених Україною Москві коштів на дубляж фільмів російською і доходи від їх прокату тепер так «бездарно» пропадуть! Значить, платити Москві за озвучку російською – в порядку речей, платити Києву за озвучку українською – та як можна! геть ці українці знахабніли! не дозволимо!
Отака логіка в цих «українцях за прізвищами», що за шмат гнилої ковбаси готові вірно вислужуватися в чужинських передпокоях. Знайома логіка. Скільки стогону чулося та чується щодо перейменування українських міст і сіл з недолугими, образливими, нав’язаними большевицькою владою непотрібними чужинецькими назвами. Арґумент один – мовляв, дорого. «Ви уявляєте собі, на скільки потягне перейменувати Дніпропетровськ на Січеслав, Дніпродзержинськ на Кам’янське, Кіровоград на Златопіль?!..» На скільки, шановні? Невже більше, ніж потягнуло перейменування у сусідів зі сходу Ленінґрада на Петербурґ, Свєрдловська на Єкатеринбурґ – величезних індустріальних міст-мільйонників? Невже це дорожче від перейменування якого-небудь районного Першотравеньску?
Саме так, по-гадючому, по-лукавому, викручуються ці українофоби-«дистриб’ютори», аби не перекладати українською. Бо українська для них – ніж біля горла. Вони згідні скоріше ковтати жаб (бажано з московської долоні), ніж перейти на українську. Вони вигадають будь-які причини: «дорого», «недоцільно», «утискає», аби не дублювати фільми українською.
І це добре.
Добре передусім тим, що реакція пацючні чітко показує, що протищуряча отрута надана вірно та в потрібне місце. Навіть якщо буде «обвал», це буде обвал антиукраїнської медія-індустрії, і постраждають від того не українці, а ті, хто роками труїть українців паскудним кіногівном, ті, хто це замовляє, кухарі з тієї інформаційної кухні. Те, що через відсутність українського дубляжу, не допущений у прокат ідіотський французький фільм «Астерікс і Обелікс на олімпійських іграх», є першою ластівкою, яка несе на своїх крилах надію, що маразму на українських екранах поменшає: серія фільмів про пригоди «Астерікса і Обелікса» створена на базі французьких дитячих коміксів і її цінність для дорослого глядача, якому ці фільми й пропонуються, дорівнює мінус двадцяти: любити подібні вироби в стані лише відвертий даун, чий мозок зупинив розвиток у 10-річному віці.
Реакція пацючні – весь той писк і вереск – тішить, бо це свідчення, що влучено точно. Аби вистачило у влади наполегливості та послідовності «дотиснути», бо саме цього їй ось вже котрий рік хронічно бракує… Але…
Я давно не був у кіно і не планував найближчим часом туди завітати, але, якщо справа з ним дійсно стала на рейки українізації – не полохливо уявної, як завжди, а справжньої міцної, тотальної, всеохоплюючої українізації всіх відтінків культурного життя в Україні – обіцяю як на духу: залишити «цифру» і Мережу (єдині на сьогодні культурні резервації українства) та піти до кінозалу – не лише для того, щоб похрумати чіпсами.
Семен ШВАЧКА
www.ridnaukraina.com
|
|
comments powered by
|
Wait...
|
 |