Курьер - всеукраинская интернет-газета
Курьер Курьерыч11 мая 2005, 13:30.Глобальные новости

9 травня. день перемоги або день скорботи?

Нам усім дуже подобаються свята. Свято – завжди привід відпочити, погуляти та, як говориться, „розслабитися”. І частенько за глобальним веселим проведенням часу якось губиться сама сутність, зникає ясне розуміння того, що ж насправді святкується, що визначається, що шанується? Здавалось, що ніби зі Святом Перемоги, Днем 9 Травня, що наша незалежна держава успадкувала від померлого в бозі Союзу Непорушного (як, утім, разом з багатьма іншими совєтськими святами, включно із зовсім вже химерною датою 23 лютого), все зрозуміло й ясно. Цей день вважають за день перемоги. Проте не зовсім зрозуміло й ясно: кого, над ким і що, власне, в цій перемозі особливо святкового для нашого народу та нашої країни? Гадаю, не буде перебільшенням зауважити, що Україна опинилась в епіцентрі Другої світової війни. Війна ця розпочалася для нас не з “офіційного” 1 вересня 1939 року (і вже тим більше не з 22 червня 1941), а з нападу в березні саме того ж тридцять дев’ятого фашистської Угорщини на маленьке й беззахисне Закарпаття, що “насмілилося” заявити про свою незалежність. І скінчилася ця безприкладна за своїми мірилами бійня для України зовсім не в “переможному” 1945-му, а років за десять по тому, разом із останніми пострілами “приборкувачів”-енкаведистів, що проводили “планову зачистку” (пардон, “визволення”) західноукраїнських сел. А між цими датами – вогнений вал фронтів, що зметав усе на своєму шляху, який двічі прокотився нашою землею: спочатку із заходу на схід, а потім зі сходу на захід. Між цими датами – смерть, спустошення, відчай, жах. Свого часу Наполеон назвав Бельгію “полем битви Европи”. У ХХ столітті запаленими мізками нових наполеонів із Берліна та Москви на ролю подібного поля було призначено Україну. При цьому опінія українського народу, який начебто був господарем цієї землі, нікого особливо не цікавила. Нікого не хвилювало, чого ж хочуть українці, чого ж хоче Україна? І сотні тисяч – мільйони – людей було кинуто до горна пекельної м’ясорубки. У травні 1945 року гітлерівська Німеччина впала. Держави-переможці по-новому перекроїли світову мапу, кожна з них отримала, що бажала. Україна, що віддала на олтар перемоги більше 7 мільйонів своїх дітей, також отримала свою частку “переможного пирога”. Читач, звичайно ж, цікавиться, що ж це за така “частка”? Я відповім на це, дещо невимушене питання, котре чомусь ніколи не ставиться, особливо в травневі “переможні дні”? Україна отримала третій за ХХ століття (і за всю історію) тотальний голод. Цей голод забрав, за приблизними підрахунками, тільки на Східній Україні життя більше 800 тисяч чоловік. Повторюсь: це тільки за прилизними підрахунками і тільки на Східній Україні. Не враховуючи жертв супутніх голоду хвороб. Враховуючи, що ці дані дотепер повністю не розсекречені. Мені кажуть: наслідки воєнної руїни. А я відповідаю: руїна була і в Німеччині, і в Росії, і голод був… Але не вісімсот же тисяч?!! Німецькі нацисти, що принесли на нашу землю терор і нищення, що вивозили людей на примусову працю, що будували “табори смерті”, давно прокляті людством і засуджені. А московські комуністи, що принесли з собою голодівку, тотальну мобілізацію та розстріли за “ухил”, радісно вшановуються “Днем Перемоги”! День, який по праву можна назвати днем перемоги над народами всього колишнього СССР. Не так давно в ЗМІ було досить багато галасу з приводу спроби влади Івано-Франківська назвати одну з вулиць міста на честь вояків Дивізії СС “Галичина”. Але чому ж не було та немає ніякого галасу за приводом існування, наприклад, у Дніпропетровську вулиці “152-ї дивізії” Совєтської Армії? Чим ця сама 152-га дивізія краще Дивізії СС “Галичина”? І там, і тут служили українці, наші люди, волею долі закинуті у вир війни. (Щоправда, одні йшли в бій за Україну, а другі “за родіну, за Сталіна”, але зараз не про те.) Якщо вже ми святкуємо 9 травня, вшановуємо 152-гу дивізію Совєтської Армії, споруджуємо пам’ятник маршалові Жукову в Харкові, тоді будьмо послідовними та визнаємо правильними й вулицю імені Дивізії “Галичина”, і пам’ятник… ну, скажімо, Ґудеріану в Конотопі… Але, все ж таки, на мою думку, краще відректися раз і назавжди від символів чужої війни, куди нас втягнули всупереч нашому бажанню, розділили нарізно, змусили стріляти один в одного та вимагати виконувати нав’язані присяги: чи совєтської армії, чи то вермахту… Цього вимагає від нас не тільки історична справедливість, не тільки елементарна логіка, але й борг пам’яті перед нашими дідами й прадідами, які впали на “нашу не свою” землю, не за “Україну, а за її ката”. Тому що ніхто не питав моїх дідів і прадідів: чи згодні вони йти до бою з однією ґвинтівкою на трьох проти німецьких танків? Як ніхто не питав тих “роботяг” із Кам’янського (наразі тимчасово Дніпродзержинськ), з яких у серпні 1941-го нашвидкоруч було сформовано “робітничий батальйон” і одразу – не те що без форми і без потрібного навчання – а просто без зброї кинуто під німецький пробій. На жаль, з них уже ніхто (в тому числі й мої родичі) не встане, щоб сказати, що ВОНИ думають про “свято перемоги советського народу в Великій Вітчизняній війні`”. Інакше, чим навмисною політикою нищення не пояснити організацію “оборони” нашого Дніпропетровська в ті ж самі дні у вигляді студентів і старшокласників із пляшками запалювальної суміши, що їх виставили проти все тих самих німецьких танків. На щастя, з числа тих захисників ще живі ті, хто висловить свою думку за приводом “дня перемоги”: німці пощадили цей натовп переляканих дітей (яких полохливе советське керівництво, спішно втікаючи на схід від тричі слабкішого ворога, призначило на ролю “героїв”), відібрали пляшки та відправили по домівках. “Визволителі”, що повернулися 1943 року, не були настільки сентиментальні. “У 1943 році “визволителі” забрали мене і всю молодь… зі станції Верхівцево та околішних сіл, – розповідає мешканець Дніпропетровська Микола Невидайло, – і необмундированих, сяк-так озброєних, ненавчених кинули на штурм висоти (скіфської могили), в котру німці вбудували дзоти. Практично всіх – близько тисячі юнаків-“чорносвитників”, українців, спеціяльно, навмисно було перед тою могилою знищено, а тих, хто відступав – добивали “заградзагонівці”. Я вижив, тому що був ротним писарем і сидів у блиндажі разом із комроти та його ординарцем… Потім почалися судилища. За слово, за за прочитану листівку, за те, що під час окупації не пішов у “червоні партизани”, за вперту розмову українською. Мене забрали зі шпиталю, де я закінчував лікування фронтового поранення і засудили трибуналом на десять років. Ми тоді не знали про наказ Жукова і Берії…” Стоп, а що ж це за наказ такий? А наказ цей під числом 0078/42 і грифом “цілком таємно” від 22 червня 1944 року, підписаний особисто Георгієм Жуковим і Лаврентієм Берія, серед іншого гласив: “…наказую: 1. Вислати до віддалених країв Союзу ССР усіх українців, що проживали під владою німецьких окупантів […] в) виселення розпочати після того, як буде зібрано врожай і здано державі для потреб Червоної Армії. г) виселення проводити тільки вночі і раптово, щоб не дати сховатись іншим і не дати знати членам його родини, які знаходяться в Червоній Армії...` (оригінал можна подивитися за адресою http://www.geocities.com/ua_ukraine/ukrayinarus100.html) Не дивно, що Невидайло та його товариші нічого про цей наказ не знали. А якби знали?.. Не тепер, коли вони старі та знесилені люди, а тоді – коли були молоді й мали зброю в руках?.. Утім, абсурдність цього наказу усвідомили і в Кремлі. Не думаю, що за міркуваннями гуманності. Скорше за все, саме через ці тисячі таких от невидайл, які на власних плечах, вмиваючись кров’ю, проклали своїми трупами від Сталінграда до Берліна і, отримавши в нагороду отакий “наказ”, могли б прокласти шлях і в зворотньому напрямку. Наказ було скасовано, але певно якась інформація просочилась у народ. “Після виселення татар, – згадує самовидець, – по Криму пішла чутка, що наступними виселятимуть українців… Багато хто тоді кинувся записуватися росіянами”. Чи не звідки, до речі, лихозвісна “ісконноруськість” Криму, якою дехто дуже полюбляє козиряти? І ще одне “до речі”: хто скаже, чим цей наказ відрізняється від нацистських плянів “розширення життєвого простору на Сході”? Уявляю, наскільки був розчарований товариш Жуков. Не вийшло продовжити так успішно почату ще в грудні 1941 року справу нищення нашого народу як народу. Адже саме Георгій Костянтинович віддав 19 грудня наказ атакувати німецькі танки силами... кавалерійського корпусу, що був набраний з українців південної України й Кубані. В глибокому снігу цей корпус було знищено в дві години. Можливо, саме після цього випадку німці прозвали Жукова „генерал-м’ясо”? Ось як, наприклад, описував совєтську тактику наступу німецький генерал Ґальдер: „Організація атак конче погана... трьоххвилинний огневий наліт, потім павза, по тому атака піхоти з криком „ура” глибоко ешельованими бойовими порядками (до 12 рядів) без підтримки вогнем важких гармат навіть у випадках, коли атака здійснюється з далекої відстані. Звідси неймовірно величезні втрати”. Не дивно, що за неповними підрахунками, „на одного загиблого німецького вояка припадає 14 совєтських”. Тобто фактично українців і росіян – додамо ми від себе. Доктор історичних наук В. Король наводить такі офіційні дані про втрати в битві за Москву: “від 30 вересня 1941 до 20 квітня 1942 сумарні втрати склали 1 846 400 чоловік… Це означає, що советських солдат (тобто переважно російських і українських) під однією Москвою впало більше, ніж англійських, французьких та американських разом узятих за всю другу світову війну”. І це одна тільки московська битва. А був ще й Сталінград, який обійшовся совєтській стороні в більш як 2 мільйони загиблих, Кавказ (втрати склали близько 1 600 000 убитими), Курська битва (в одному знаменитому зустрічному танковому бою під Прохорівкою, де зіткнулися 850 совєтських танків та самохідних гармат і 273 німецьких, совєтська сторона безповоротно втратила 334 машини, а німецька… 5 машин безповоротно та 54 “частково пошкодженими”). Чи вас не шокують ці цифри? Проте “свято”, що було введено злочинним режимом, який безпосередньо є винним у розв’язанні цієї страшної бійні сумісно зі злочинним режимом нацистської Німеччини, пропонується святкувати й дотепер! Німецькі загарбники, над якими святкується перемога, несли з собою руйнацію міст і сел. А нас з дитинства годували зворушливою казкою, як советські воїни, жертвуючи собою, врятували від знищення польський Краков (у якому німці знаходилися п’ять років і за бажанням за цей термін могли б рознести цей Краков по цеглинці) та інші міста Европи. Напевно, для Европи були якісь інші стандарти, оскільки в Україні така запальна любов до архітектурних пам’яток виглядала дещо інакше. Приміром, після відходу совєтів із Дніпропетровська, совєтські гармати ще два тижня продовжували “лупити”по місту, повному не стільки ворожих вояків, скільки мирних – своїх же! – мешканців, в основному жінок, дітей та старих. Внаслідок цих обстрілів було зруйновано “Дім Хрєннікова” (сьогодні відбудований як готель “Україна”), згорів унікальний комплекс літнього театру на березі Дніпра в районі парку Шевченка (так і не відбудований), було розбито вщент Потьомкінський палац (відбудований лише частково), я вже не кажу про десятки споруд “скромніших”. Чим це краще за “фашистське варварство”? Та що там якісь споруди! “Гинули люди, димив елеватор з підпаленою більшовиками пшеницею, а ми голодували”, – згадує самовидець тих днів, мешканець Дніпропетровська Ігор Копотієнко. Хай не здаються вигадкою вищенаведені слова про “судилища”, що були розгорнуті після повернення совєтів в Україну. “Судилища” – то ще в кращому випадку. Назагал було, що й з судилищами особливо не напружувались. Наведемо один красномовний факт із багатьох подібних, що їх зібрав по архівних справах сучасний дослідник Михайло Люкінюк. 25 жовтня 1944 р. в селі Ляховому `…дільничний уповноважений міліції Воротніков, отримавши завдання від начальника р/в НКВС затримати гр-на Парфенюка, який нібито дезертирував з Червоної Армії, з 4-ма бійцями з групи охорони громадського порядку о 8-9 годині вечора оточив квартиру (в інших повідомленнях - `будинок`. - М.Л.) гр-ки Парфенюк, увірвався до помешкання і `щоби налякати` застрелив із автомата її дочку. З метою приховування злочину Воротніков застрелив гр-ку Парфенюк, її 15-річного сина, другу дочку й тримісячне дитя. Перевіркою встановлено, що гр-н Парфенюк перебуває в Червоній Армії й ніколи звідти не дезертирував». «А якби навіть і дезертирував, то хіба це могло бодай якось виправдати моторошний вчинок!» – вигукує автор. Всує вигукує. Оскільки не дивлячись на відкриті факти, подібні вищенаведеному (а їх не один і не два), ми продовжуємо вважати 9 травня “Святом Перемоги”, навіть не замислюючись, що продібні дії чинять окупанти на захопленій території з метою залякати населення та перетворити на слухняних рабів. Саме так діяли німці на нашій землі. А чим кращі дії таких ось “груп охорони громадського порядку”? Замислимося хоч би на мить – що ми відзначаємо, що святкуємо? Ні, не вистачає нам, видно, часу на цю маленьку мить. Ми звикли, наче слабкосилі старці, плентатись услід втовкмаченим нам у голови на совєтській шкільній лаві пропагандиствьким казкам із історії Союзу Непорушного. Спиніться, люде!Союзу давно вже немає, але отрута все ще кружляє в наших мізках. Але якщо ми настільки зацупли, настільки глухі й сліпі на правду й факти, то принаймні хай наші діти виростуть поза ганебними мітами. Не треба дурити хоч би “малих сих”. Скажімо відверто – чи не забагато в нас “свят”, що несуть у собі брехню і блюзнірство? Приємно посидіти за столом і випити чарку, але особисто я не в змозі підняти чарку в день 9 травня, рука не підіймається. І чомусь здається, що мої предки, які загинули на тій – на жаль, не останній – війні, якби встали з глибини невідомих своїх братських могил, приєдналися б до моїх слів. Хочеться думати, що, можливо, серед читачів моєї статті знайдеться хоч один, хто замислиться в той момент, коли йому запропонують ту саму святкову чарку горілки… Час зрештою оговтатися. Оголосити цей день днем скорботи й жалю по безневинно загиблих, приспустити прапори, одягнути чорні шати й проклясти на віки вічні тих злодіїв, котрі принесли в нашу хату жах і смерть. Проклинати й жалітися, а не вшановувати треба нам. І не 9-го травня – в день капітуляції Німеччини (яка насправді відбулася 8 травня 1945 року) – а в якийсь інший, доречніший день. Мені скажуть: це ж наша історія! Не треба переписувати історію! Згоден. Історію переписувати не треба. Та й не вийде її переписати, це не в людській владі. А ось вскривати злоякісні гнійники вчорашньої брехні – необхідно, оскільки тільки в такий спосіб можна вилікувати хворобу, що затягнулася, що нею так страждає наше суспільство, блукаючи досі в отруйному тумані совєтських догм. І знайти в собі мужність сказати правду, якою б гіркою вона не була – є першим кроком до одужання. Семен Швачка


11 мая 2005, 13:30.Автор: Курьер КурьерычПросмотров: 3046Глобальные новости
Оценка статьи: +0 Нра! :)НЕ нра! :( -0
comments powered by Disqus